Historian and BBC Panorama Taras Shumeyko writes about returning to his family home in Bucha outside Ukraine's capital Kyiv after it was de-occupied and Russian troops retreated in April 2022. He describes the journey that no war correspondent ever wants to make: back to cover a tragedy in their own home town.
Translated by Julia Lasica. First published in the London Ukrainian Review.
by Taras Shumeyko.
Мені 13й минало, коли ми переїхали з Києва до Бучі. Мені, столичному підлітку, вперше тоді випало пасти кіз – наша хата стояла просто серед сосен, що росли понад Варшавською трасою, відтак щоранку ми вирушали вглиб лісу, освоюючи все нові й нові лісові галявини для випасу. Я також уперше в житті всерйоз зайнявся садівництвом, разом із батьками вітчима ми садили тюльпани й георгіни.
Отже, кози й квіти. Опинившись у цій тихій буколіці, я знічев'я поставив на політичній карті світу, де не було навіть Ірпеня, позначку, обвів її кружечком і підписав: “Буча – Омфалос, пуп землі”.
Це був жарт суто для внутрішнього вжитку, така собі “мала інтимна географія”. Ми тоді з цього сміялися, мої батьки, брати й сестри. Адже Буча була геть невеличким курортним містечком, санаторійною зоною (тут були дачі, піонерські табори й відомчі санаторії), заснованим на початку ХХ століття. Поступово населення збільшувалося, а з 2000-х почалась активна фаза забудови: Буча поволі перетвоювалась на спальне передмістя Києва.
Але ось настав день, коли мій дитячий жарт виявився пророцтвом: наприкінці березня 22 року російське військо відступило з-під стін Києва й тоді весь світ про нас довідався. Ґвалти й убивства цивільних українців, мародерство – бучанська ятка на деякий час зробилася головною темою інформагенцій, першою шпальтою провідних видань. Буча стала підсумком, символом Спецоперації, як називають цю війну кремлівські ідеологи.
У перші дні вторгнення більшість моєї рідні були в Бучі. Сам я був у центрі Києва, працював на зйомках документального фільму й готувався до вторгнення в столицю. Пізніше мені сказали, що коли почалися обстріли Давидко, мій племінник, учив мою дворічну доньку Паву, що коли вона чує звук «салюту», слід негайно впасти на землю. Паві навіть сподобалася ця гра. Втім, усій нашій родині пощастило в цій недитячій забаві: наш дім не зачепило, а снаряд, який влучив у сусідський будинок, не розірвався. Це була кількатонна головеха: якби вибухнула, мало що залишилося б від нашої хати.
26 лютого, на третій день вторгнення, вітчим вивіз на своїй старенькій ладі моїх Олесю й Паву, коли навколо вже все палало й рвалося. Вони доїхали до житомирської траси й там жінка пресіла в машину, що вивезла її до Тернополя. А вітчим повернувся до тих решти, що чекали на нього в підвалі: сестри, брати, племінник і швагро.
Там вони ховались в той час як по вулиці проїжджали колони російської техніки, але в наш двір окупанти так і не завітали: поспішали на сусідні вулиці, де їм треба було вбити сотні мирних мешканців, наших співгромадян, або згоріти дотла під ударами нашої артилерії. Втім, захопивши містечко, спершу дехто з російських вояків виявив специфічну турботу про місцевих. Вони розбивали прикладами скло у вітринах крамниць: «Бери, налєтай, украінскій народ. Ето всьо тєпєрь ваше!»
Були й такі, що брали.
Але родина невдовзі вийшла з Бучі зеленим коридором – семеро пасажирів у зовсім невеличкій машині ладі, їжа та одяг втиснулися у вільний простір, що залишився.
Ключ від хати залишили сусідові, Олегу Камазіку. Йому випала честь годувати кицьку й пильнувати – скрізь по Бучі мародери вистежували здобич.
І ось 4 квітня я повертався сюди у складі вгрупи журналістів, понад 200 чоловік, що прямували 10 автобусами до моєї другої малої батьківщини. Ми відвідали місце масового поховання. Незважаючи на вітер і дощ, судмедексперти копали, виймали із землі тіло за тілом. Навколо стояв запах розкладеної плоті, лунали зойки й плачі, чути було звуки запуску й зупинки камер – це бучанці опізнавали своїх рідних.
Тіла лежали в ряд, деякі вже почорніли від гниття, напіврозкладені, а інші – все ще білі, декотрі навіть рожеві, з жахливими ранами, які виглядали все ще свіжими.
Хто вони, ці нещасні мешканці нашого містечка, яким так не пощастило опинитись у неправильному місці в неправильний час? Як вони жили, за яких обставин померли? Може серед них є мої сусіди, друзі чи друзі друзів?
Я молився, щоб не побачити їх серед покійників, і водночас боявся, що когось не впізнаю.
Неподалік від рову на церковному полі я побачив старшу жінку, що голосила над свіжонасипаною окремою могилою зі збитим над нею нашвидкоруч хрестом:
Під хрестом була табличка з написаним від руки прізвищем: Чикмарьови. Поряд трохи молодша жінка, сусідка старшої, плачучи розповідала:
Я відійшов набік, перевести подих. А потім рушив далі – в бік хати.
***
Щойно я заходився відкривати фіртку, ззаду мене окликнув знайомий голос:
Я обернувся й побачив сусідів Олійників, чоловіка й жінку. До війни в нас були доволі формальні стосунки: ми вітались, але майже не говорили. Колись навіть хтось кидав у наш двір груші, як ми ввечері зібралися з друзями, щоб поспівати пісні на три голоси. Зрештою, це могли бути й не вони, а сусіди поряд. Одначе осад залишився.
Олійники лишились у окупації. Як виявилось, вони уважно спостерігали за нашим домом, хоч ми їх не просили.
Впізнавши мене, вони ледве стримували себе, щоб не кинутися мені в обійми.
Розпитували про всіх наших, наче про родичів чи бизьких друзів. Сльози радості стояли в їхніх очах. Щось у цьому було дитяче: ані сліду давніх сусідських образ, заздрості – тільки втіха, що всі ми, хто із цього кутка, лишилися живі й здорові.
***
Невдовзі після того, як росіяни зайшли в Бучу, в містечку відімкнули світло й газ, пропав інтернет, часами надовго пропадав мобільний зв'язок. Однак зрідка мені все ж удавалось додзвонитися до родини, щоб дізнатися, чи всі живі і чи є шанс на евакуацію. Часом, коли зв’язку з братами не було кілька днів, я дзвонив до сусіда Камазіка – він жив кілька хат далі по нашій вулиці, тож часом переказував звістку.
Ми познайомилися з Камазіком того-таки 1983 року, коли переїхали з Києва до Бучі. Це був чоловік богатирської статури, із суворими рисами обличчя: коли заходив у електричку, контролери не сміли питати його про квиток. Певне що саме за цей грізний вигляд і за силу Олег і отримав своє вуличне прізвисько.
Він іздавна дружив із моїм вітчимом, разом вони працювали у бучанській пожежній частині – прихистку багатьох інакодумців, що не хотіли служити совітській системі, спинатися по кар'єрних сходах угору, до сяйних вершин комунізму. Вони слухали совіцький і західний рок (переважно в переспівах музичного критика ВВС Сєви Новгородцева), зачитувались поезіями Владіміра Висоцького і прозою братів Стругацьких. Вітчима вигнали з Консерваторії за те, що відкрито сповідував християнство євангельської віри, а Камазік, здається, навіть не намагався ніде вступати. Втрачене покоління.
Надобридень похмурий і маломовний, Олег умів захопливо розповідати всілякі дивовижі: хоч про Бермудський трикутник, хоч про експерименти Тесла; про загадкову країну Атлантиду та таємниці пірамід; про ворота Іштар і технології, яких сучасні учені не знають. Він знав про все на світі!
Олег, звідки ти це все знаєш? – питали мої молодші брати й сестри, які його буквально обліплювали.
В мене свої джерела, – нагнітав таємничості Олег.
Одним із цих джерел зрештою виявилось жовтеньке видання «Интересная газета»: брат Роман якось підгледів, як Олег купує відразу кілька примірників у кіоску біля базару.
Відтоді молодше покоління в нашій родині над ним поза очі трохи зловтішалось, та все одно поважало й неодмінно наставляло вуха, щойно Олег заходив у гості. А в гості зайти він таки любив.
Говорив авторитетно, ваговито й мав свої фірмові звороти. Наприклад, коли щось складалось не найкращим чином, він казав: «ето труба». А коли справа виглядала геть погано, додавав: «труба в трубє».
Всередині 80-х йому приснився дивовижний сон: високо в небі ширяв московський кремль, аж раптом розломився посередині й упав на землю, розсипався на порох. «Ось побачите: Союз скоро розвалиться», запевняв Олег, а всі навколо сміялися: ну як таке могло вскочити до голови здоровому чоловікові?
Після того, як за кілька років Радянський Союз справді таки розпався на незалежні країни, він заходився лякати неминучою війною з Росією. «Кров тектиме вулицями, і дітей ваших розпинатимуть. Це буде... труба в трубє». І коли мій молодший брат Іван ремствував, що мама кожен день варить той самий борщ, Олег його врозумляв: чекай, настане час, ти згадаєш цей борщ, як благостиню. Ти мріятимеш про мисочку цього борщу, але такого вже не буде.
Що ж, знову Олегові пророцтва збулися.
Тепер ми зустрілись на цвинтарі – він волонтерив, ховав замордованих росіянами бучанців. Безкоштовно. А я приїхав зняти, як ховають мати й сина, яких росіяни розстріляли у власному авто на бучанському залазничному переїзді.
Олег був вбраний, як завжди, невибагливо – до роботи. Біля ока величезний синець на пів лиця.
Я розпитував, Олег розповідав – як виживали, як ховались від московських вояк. Серед його друзів були катовані, пограбовані росіянами. Сам він якось ішов вулицею попри базар, обходячи трупи, коли його гукнув содат із автоматом: «Бегом ко мне!»
Ага, раз бігом, то краще в іншу сторону, вирішив Олег і чкурнув убік, поміж крамнички базару. Росіянин стріляв йому вслід, кулі викрешали іскри із залізних лаштунків торговельних рядів.
Mазило, подумав Олег.
А рана на лиці – це від топорища, яке зіскочило, коли він рубав дрова. Зараз усі, хто залишився в Бучі, рубають дрова.
***
24 лютого зранку я вийшов з цієї хати, взявши з собою лише змінну білизну – про всяк випадок. Повернутися в Бучу того самого дня вже не вийшло, наступного тим більше – в Бучі вже точилися бої. Тепер я врешті забрав із собою одяг і зовнішній диск, яких так бракувало.
Закрив хату й рушив до автобусів. Журналісти вже поверталися зі своїх завдань – хтось просто тинявся на зупинці, а хтось дописував новину, монтував кліпи. Я зупинився на мить, щоби поспостерігати за ними. До мене долинули уривки французької, англійської, німецької та японської мов.
Незабаром ми поїдемо, і тут знову стане тихо. З'явилась думка: чи можливою є поезія після Бучі? Десь уже було це питання, його ставили після Голокосту.
Я заскочив у автобус вже коли двигун увімкнувся. Сівши на своє місце, я запхав рюкзака під ноги. Він тепер був об'ємний, з тими речами, які я забрав із дому.
Ми рушили. За вікном віддалялися рідні будівлі, ніби платформи на залізниці. Дощ припинився, і над церковним подвір'ям переливалась веселка – перекинулась повисла в формі дужного моста.
У мене дзенькнув телефон. Це було повідомлення від колег. “Завтра вирушаємо на Схід. Будь готовий о сьомій”.
Треба було їхати далі – до Миколаєва, Слов'янська, Лиману, Бахмута.
Thank you for reading my blog.
If you'd like to find out more about Ukraine, click here for my reading, listening, and watching recommendations. If you'd like to donate, however much, please click here.
If you have any questions, please get in touch at julialasica@gmail.com
BBC Panorama journalist Taras Shumeyko visited the frontline between Russia and Ukraine in the days leading up to 24th February 2022. Translated by Julia Lasica and first published in Friends On the Shelf magazine.
The aftermath of shelling in Mariinka. Credit: Taras Shumeyko.